Джейк сів на ліжко поряд із Роландом, подивився на Едді, подивився на Сюзанну, потім нерішуче перевів погляд на стрільця. Та в напівмороці не побачив на ньому нічого, крім страшної втоми.

— Тед просив тобі переказати, що в Америці вже майже настало дев’ятнадцяте червня. А ще — що час може трохи ковзнути вперед.

Роланд кивнув.

— Але ми дочекаємося, поки все скінчиться. Вже недовго, а це наш обов’язок перед ним.

— Скільки ще? — промимрив Джейк.

— Не знаю. Я думав, він помре ще до того, як ти прийдеш, навіть якщо прибіжиш…

— Я й побіг…

— …але, як бачиш…

— Він бореться, — сказала Сюзанна. І від того, що пишатися їй лишилось тільки цим, Джейк увесь похолов. — Мій чоловік бореться щосили. Може, він ще щось нам скаже.

І він сказав. За п’ять хвилин, що тяглися нескінченно після того, як Джейк прослизнув у спальню, Едді розплющив очі.

— Сю… — сказав він. — Сю…зі…

Вона нахилилася ближче, тримаючи його за руки, всміхаючись йому, зібравши всю свою волю в кулак. А Едді, з нелюдським, як здалося Джейку, зусиллям вивільнив руку, відвів її трохи правіше й узяв пальцями тугий локон її кучериків. Навіть якщо його рука тягла її за волосся й завдавала болю, вона цього не показувала. На її губах розквітла усмішка: радісна, привітна, може, навіть чуттєва.

— Едді! З поверненням!

— Не дури… дурисвіта, — прошепотів він. — Я відходжу, мила, не прийшов.

— Ти говориш якісь дур…

— Цить, — прошепотів він, і вона замовкла. Рука, що заплуталася в її волоссі, потягла до себе, й Сюзанна з готовністю опустила голову й поцілувала його востаннє в губи.

— Я… чекатиму…. тебе, — з величезним зусиллям видушив із себе він.

Джейк побачив, що на його шкірі проступили краплини поту — останнє послання світу живих від тіла на порозі смерті. І саме тієї миті серце хлопця нарешті зрозуміло те, що розум знав уже декілька годин. Він розплакався. Ті сльози пекли вогнем і очищували. Роланд узяв його за руку, і Джейк сильно її стиснув. Йому було страшно і сумно водночас. Якщо таке спіткало Едді, тоді це може статися з кожним. З ним самим може статися.

— Так, Едді. Я знаю, що чекатимеш, — сказала Сюзанна.

— На… — Він знову натужно, з присвистом вдихнув. Його очі блищали, як дорогоцінні камені. — На галявині. — Ще один вдих. Рука тримала її волосся. Лампа обливала їх обох містичним жовтим світлом. — На тій, що в кінці шляху.

— Так, коханий. — Голос був спокійний, але з ока на щоку Едді скотилася сльоза й повільно потекла до підборіддя. — Я почула тебе. Чекай мене там, я знайду тебе, й далі підемо разом. Я вже йтиму на своїх двох.

Едді всміхнувся їй та перевів погляд на Джейка.

— Джейк…. до мене.

«Ні. — Джейка охопила паніка. — Ні, я не зможу. Не зможу».

Але він уже нахилявся ближче, вдихаючи запах смерті. На очах у нього тонка смужка піску, що прилип до чола Едді під лінією волосся, в краплинах поту, які все виступали й виступали, перетворилася на глину.

— Мене теж чекай, — занімілими губами промовив Джейк. — Домовились, Едді? Ми всі підемо разом. Там ми знову будемо ка-тетом, як тут. — Він намагався видушити з себе усмішку, але не зміг. Надто сильно боліло серце. Він боявся, що воно не витримає і розірветься в грудях, як розриваються камені, якщо їх укинути у сильний вогонь. Про це йому розповідав його друг Бенні Слайтмен. Смерть Бенні була жахлива, але та, що відбувалася зараз у нього на очах, була страшніша в тисячу разів. А то й у мільйон.

Едді похитав головою.

— Не… поспішай, друзяко. — Він знову втягнув повітря й скривився, неначе в повітрі були невидимі голки, що їх лише він міг відчувати. А потім прошепотів (не від слабкості, як пізніше збагнув Джейк, а тому, що це мало залишитися між ними двома). — Стережися… Мордреда. Стережися… Дандело.

— Дандело? Едді, я не…

— Дандело. — Очі розширилися. Неймовірне зусилля. — Захищай… свого… діна… від Мордреда. Від Дандело. Ти… Юк. Ваше завдання. — Едді скосив погляд на Роланда і знову глянув на Джейка. — Ш-ш-ш. — Потім: — Захист.

— Я… обіцяю. Ми обіцяємо.

Едді ледь помітно кивнув і подивився на Роланда. Джейк відсунувся вбік, і стрілець нахилився, щоб почути останні слова, які волів сказати йому Едді.

Ніколи, ніколи раніше Роланд не бачив таких блискучих очей, навіть тоді на Єрихонському пагорбі, коли з ним жартівливо прощався Катберт.

Едді всміхнувся.

— Ми… непогано провели час.

Роланд знову кивнув.

— Ти… ти… — Але сказати це Едді не зміг, лише підняв руку й кволо покрутив нею.

— Я танцював, — зрозумів його Роланд. — Танцював ту комалу.

— Так, — самими губами сказав Едді та знову болісно й хрипко вдихнув. Той вдих був останній. — Дякую тобі за другий шанс. Дякую… Батьку.

То був кінець. Очі Едді ще дивилися на нього, і в них ще була свідомість, але він більше не вдихав повітря на заміну тому, яке видихнув з останнім словом: «батьку». Світло лампи м’яко золотило волосинки на його оголених руках. Десь гуркотів грім. Потім очі Едді заплющилися і голова безсило похилилася набік. Його роботу було скінчено. Він дійшов до кінця стежки, ступив на галявину. Вони сиділи навколо нього, але ка-тетом більше не були.