— Чого?

— Трохи моральної допомоги, якої я дуже потребую. — Жеан не наважувався голосно додати: «І трохи грошей, яких я ще більше потребую». Ця, остання частина речення, залишилась невисловленою.

— Добродію, — промовив архідиякон холодним тоном, — я дуже невдоволений з вас.

— На жаль! — зітхнув Жеан.

Дом Клод повернув на чверть оберту своє крісло й пильно подивився на Жеана.

— Я дуже радий вас бачити.

Вступ був лиховісний. Жеан приготувався до суворої прочуханки.

— Жеане, мені щодня доводиться вислуховувати на вас скарги. Що це була за бійка, в якій ви палицею побили молодого віконта Альберта де Рамоншан?

— Ох! — сказав Жеан. — Подумаєш! Жалюгідний паж, який розважався тим, що обляпувая школярів грязюкою, пускаючи свого коня по калюжах.

— А хто такий Майє Фаржель, на якому ви подерли одяг? — запитав Клод. — У скарзі написано: «Tunicam dechiraverunt» [121] .

— Овва! Цей поганенький плащ одного із школярів Монтегю!

— У скарзі сказано tunicam, а не cappettam [122] . Ви розумієте латинь? Жеан не відповів.

— Так, так, — провадив далі священик, похитуючи головою, — от яка тепер наука. Латинську мову ледве розуміють, сірійської зовсім не знають, а грецька у такій зневазі, що найученіші люди, не читаючи, пропускають грецькі слова й кажуть: Graecum est, non begitur [123] .

Школяр рішуче звів очі.

— Шановний брате, чи хочете ви, щоб я вам переклав оте грецьке слово, що написано на стіні?

— Яке слово?

— 'ANAГKH.

На щоках архідиякона проступив легкий рум'янець, — так клуб диму сповіщає про приховане двигтіння в надрах вулкана. Але школяр майже не звернув на це уваги.

— Гаразд, Жеане, — насилу промимрив старший брат, — що ж означає це слово?

— Доля.

Рум'янець зник з обличчя Клода, а школяр безжурно проказав:

— А оте слово, що під ним написано тією ж самою рукою, 'ANAГNEIA — означає «скверна». Як бачите, ми таки дещо тямимо по-грецьки.

Архідиякон сидів мовчки. Ця лекція з грецької мови навіяла на нього задуму.

Молодий Жеан, якому була властива хитра проникливість розпещеної дитини, визнав цю хвилину слушною для того, щоб ризикнути звернутись із своїм проханням. Він улесливо почав:

— Любий брате, невже ви так мене ненавидите, що гніваєтеся через тих кілька мізерних ляпасів і штурханів, розданих у чесній бійці якимсь там хлопчиськам, quibusdam marmosetis? Ви бачите, любий брате Клод, що ми знаємо й латинську мову.

Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився на медяника. Чоло архідиякона анітрохи не посвітлішало.

— До чого ви ведете? — сухо спитав він.

— Ну добре, скажу прямо! — сміливо відповів Жеан. — Мені потрібні гроші.

При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально-батьківського виразу.

— Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев'ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й орендну плату, і прибуток від двадцяти одного будинку. Щоправда, це в півтора раза більше, ніж він давав за часів господарювання братів Пакле, але все одно небагато.

— Мені потрібні гроші,— твердо повторив Жеан.

— Вам відомо, що церковний суд вирішив передати наші будинки у повну ленну підлеглість єпископатові й що ми можемо поновити свої права, лише сплативши вельмишановному єпископові дві срібних позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?

— Мені відомо тільки те, що мені потрібні гроші,— промовив Жеан утретє.

— А навіщо?

Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.

— Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були погані наміри. Я не збираюся на ваші гроші сидіти в тавернах і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея, cum meo laquasio [124] . Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.

— А на яке це добре діло? — трохи здивований, спитав Клод.

— Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови з общини Одрі. Це акт милосердя. На це потрібні три флорини, і я б хотів внести свою частку.