Я по­чав роз­пи­ту­вать Нас­тю про її жит­тя. Нас­тя, впо­рав­ши­ся з по­луд­нем, знов десь запірва­ла жме­ню насіння, не­на­че во­но си­па­лось з неї десь з ру­ка­ва. Во­на присіла на кінчи­ку стільця, роз­ка­зу­ва­ла, потім знов схоп­лю­ва­лась в місця, ки­да­лась до суд­ни­ка, щось там поп­рав­ля­ла, розс­тав­ля­ла ряд­ком тарілоч­ки й знов сіда­ла. Жва­ва, в'юнка, во­на, здається, не мог­ла всидіти на од­но­му місці ані на хви­ли­ну.

–  Чим же ви жи­ве­те? Чим ви за­роб­ляєте на про­жит­тя?
– спи­тав я в Насті.

–  А чим же я жи­ву? жи­ву пе­ре­купст­вом, як жи­вуть наші міщан­ки пе­ре­куп­ки. Влітку за­ку­по­вую на баш­та­нах ка­ву­ни, дині та огірки та й пе­реп­ро­дую в місті; пе­реп­ро­дую яб­лу­ка, груші, сли­ви та й усякі овочі та ого­ро­ди­ну: бу­ря­ки, кар­топ­лю. А прий­де зи­ма, тоді пе­реп­ро­дую са­ло, ри­бу, яй­ця, пшо­но. Ча­сом стаю й за пе­репічай­ку та буб­лей­ни­цю: пе­чу та про­даю па­ля­ниці та буб­ли­ки. От­так тов­чусь сли­ве цілісінький рік, то тим, то сим за­роб­ляю; ска­за­но, тре­ба чимсь жи­ти й дітей го­ду­ва­ти. По­ки діти бу­ли малі, то тре­ба бу­ло прис­тав­лять до їх няньку, бо не ки­да­ти ж їх до­ма са­мих. Чо­ловік в до­розі або в най­мах, а я на ба­зарі; ха­та на­ша стоїть ніби пуст­кою, все пус­тує, як пе­ре­мер­ли мої старші діти. Бу­ло йду на ба­зар з своїм кра­мом, за­су­ну за­су­вом двері, пе­рех­ре­щу ха­ту та й ки­даю на од­чай бо­жий. От­та­ке на­ше жит­тя. Сид­жу бу­ло на місті, а дум­ки мої усе ко­ло ха­ти та ко­ло го­ро­да. Я там, а дум­ки мої тут кру­гом ха­ти, кру­гом дітей літа­ють, як ластівки.

Василь по­по­луд­ну­вав, ус­тав од сто­ла, пе­рех­рес­тив­ся пе­ред об­ра­за­ми й про­мо­вив:

–  От те­пер і коні по­по­луд­на­ли, і я по­по­луд­нав. Час і в до­ро­гу.

Ми вий­шли з ха­ти. Свікліцький поздіймав з ко­ня­чих морд по­рожні шаньки й по­заг­нуз­ду­вав коні. Я пішов ог­ля­дать грунт та са­док. Ста­рий са­док розрісся за ха­тою на вольній волі. По­над ро­ва­ми ку­па­ми кру­гом ста­рих ви­шень роз­рос­ли­ся виш­ни­ки, не­на­че зе­лені гнізда пос­пи­на­лись на ти­ни й висіли по­над ро­ва­ми. Старі яб­луні та груші тов­пи­лись ку­па­ми в без­ладді по зе­леній траві. А за сад­ком грунт спа­дав з при­гор­ка на­низ і розс­те­ляв­ся зе­ле­ною ле­ва­дою до Росі. Ле­ва­да на­че пірна­ла в зе­лені вер­би та са­ди, що роз­ки­ну­лись по ши­рокій роз­ло­жистій до­лині по­над Рос­сю. Уся до­ли­на, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком, бу­ла ніби за­ки­да­на сад­ка­ми й то ви­со­ки­ми, то низько пос­ти­на­ти­ми вер­ба­ми з зе­ле­ни­ми гнізда­ми мо­ло­дих па­ростків. За Рос­сю на гор­бах сизів ста­рий ліс, а вго­ру по­над Рос­сю розс­те­ляв­ся графський парк, здо­ро­вий, як ліс. Скрізь зе­лень буй­на, ку­че­ря­ва! Тільки де-не-де з то­го ку­че­ря­во­го зе­ле­но­го мо­ря ви­ти­ка­лись ви­со­ко вго­ру тонкі то­полі, не­на­че став­ни­ки з зе­ле­но­го вос­ку, не­на­че то­ненькі ту­рецькі зе­лені міна­ре­ти. А десь да­ле­ко-да­ле­ко над Рос­сю, на панських осе­лях стриміли густі ку­пи ста­рих то­поль і, не­на­че гострі ви­сокі баш­ти го­тицьких со­борів, ви­га­ня­лись ви­со­ко-пре­ви­со­ко вго­ру до не­ба, прик­риті си­зою імлою. По­над бе­ре­га­ми Росі в лісах підніма­лись ряд­ка­ми вер­хи ста­рих осо­корів, вдвоє ви­щих од лісу. Ті осо­корі по­то­ну­ли в про­зо­ро­му ту­мані, і зда­ва­лось, ніби сизі хма­ри по­ляг­ли на ліси й ле­жа­ли не­по­руш­не на вер­шеч­ках ста­ро­го лісу. По­де­ку­ди з то­го ку­че­ря­во­го мо­ря виг­ля­да­ли й ви­ри­на­ли чер­воні та зе­лені покрівлі міщанських та панських домів, не­на­че ті до­ми по­то­па­ли в зе­ле­них хви­лях. З пар­ку повівав вітрець, за­ли­вав важ­ким ду­хом од цвіту акацій усю роз­ло­жис­ту до­ли­ну. Од цього приємно­го й важ­ко­го ду­ху в га­ря­чо­му повітрі в ме­не аж го­ло­ва мо­ро­чи­лась, аж дух за­би­ва­ло.

–  Яка тут кра­са, яка пиш­но­та на ле­ва­дах!
– про­мо­вив я до Свікліцько­го, але він, оче­ви­дяч­ки, був не ду­же по­чут­ли­вий до тієї кра­си ле­вад та садків, бо тільки лип­нув до ме­не бай­дуж­ни­ми очи­ма.

–  І цей грунт, і ця та­ка чу­до­ва ле­ва­да те­пер і ва­ша, і… не ва­ша!
– про­мо­вив я до Ва­си­ля.
– І цю усю кра­су ви втра­ти­ли, хоч і не на віки вічні!

–  Хоч і не хотів, а втра­тив, бо то си­ла, а про­ти си­ли нічо­го не вдієш, - обізвав­ся Ва­силь вже по­важ­но, не жар­ту­ючи.
– Во­но то й ніби моє - і не моє. І не моїх дітей, бо я за це все му­шу пла­ти­ти чинш і не маю пра­ва ніко­му спро­дать.

Я спо­чу­вав до обез­та­ла­не­но­го чо­ловіка щи­рим сер­цем. І мені ста­ло шко­да втра­ти та­ко­го пиш­но­го по­етич­но­го за­ку­точ­ка. В ме­не про­ки­ну­лись сумні по­чу­ван­ня, сумні дум­ки од втра­ти на­шої се­редньої культур­ної верст­ви на Пра­вобічній Ук­раїні та на Білій Русі, тієї осе­ре­ди­ни суспільства, тієї верст­ви, кот­ра най­більше пос­та­чає роз­ви­тих на­укою лю­дей, бо во­на ут­во­рю­ва­ла б са­му культу­ру, слу­жи­ла б для неї й роз­но­си­ла просвітність по тем­них за­кут­ках. Я по­чу­вав, що ті усі наші хо­дач­кові та сірач­кові шлях­тичі, що ко­лись бу­ли й не хо­дач­кові, а сиділи на своїх клап­тич­ках землі, як і той давній дідич Свікліцький, - що усі во­ни те­пе­реч­ки жив­цем по­хо­вані лю­де на Ук­раїні, по­хо­вані ве­ли­ки­ми па­на­ми. А скільки б з їх вий­шло б просвітніх діячів для Ук­раїни, робітників культур­но­го роз­вит­ку, пев­них сівачів йо­го по усіх за­кут­ках на Ук­раїні, що ко­рис­ту­ва­лись би місце­ви­ми до­бут­ка­ми ук­раїнської культу­ри, тоді як маг­нат та ве­ликі па­ни вміють тільки дбать про свої дос­тат­ки, про свої до­го­ди та роз­коші жит­тя й зна­ють тільки культу­ру… роз­коші та блис­ку ве­ли­ко­пансько­го світо­во­го жит­тя, та й годі!

–  Коли ж те­бе жда­ти до­до­му?
– спи­та­ла Нас­тя сво­го чо­ловіка.

–  Сподівайся ме­не в гості, як ви­рос­те в те­бе у світлиці тра­ва на по­мості, - од­ка­зав з ко­зел Свікліцький сло­ва­ми на­род­ної пісні.
– Оце як гай­дну з па­ном, то тільки ти ме­не й ба­чи­ла. Он ди­вись! вже й ру­дий Бер­ко йде з ло­мом та со­ки­рою.

–  Та я їду не­да­леч­ке. Не слу­хай­те йо­го, бо він вам на­го­во­рить - «на вербі - груші, а на осиці - кис­лиці». До Тру­шок тільки чо­тир­над­цять верс­тов, - про­мо­вив я до Насті, сіда­ючи в фа­етон.

–  І ду­рить же ме­не, як ма­лу ди­ти­ну!
– гук­ну­ла Нас­тя нам навз­догінці, за­чи­ня­ючи за на­ми во­ро­та.

Настя ста­ла за ворітьми й лу­за­ла насіння, спер­шись ліктем на во­ро­та. З близьких дворів в од­ну мить по­назбіга­лись до неї сусіди міщан­ки, пев­но, щоб роз­пи­тать, ку­ди поїхав Ва­силь і ко­го він повіз. Малі діти ви­зи­ра­ли на ву­ли­цю крізь во­ро­та, слідку­ючи за фа­ето­ном оче­ня­та­ми.

–  Оддайте ви сво­го хлоп­ця в гімназію. У вас же в містеч­ку є гімназія. Мо­же б з йо­го вий­шли лю­де, - ска­зав я.

–  Оддав би і в гімназію, та в гімназії ве­ли­ка оп­лать за хлоп­ця, та­ка, що я не спро­мо­жусь оп­ла­тить при своїх за­со­бах, - про­мо­вив Свікліцький.
– До­ве­деться й йо­му біду­ва­ти, як і мені, а не па­ну­вать; до­ве­деться вчи­ти йо­го на сто­ля­ра або на стельма­ха, щоб і йо­му не до­ве­лось по­невіряться в най­мах. Мій батько був дідич, то й нех­ту­вав ре­мест­во. Шко­да, що батько не од­дав ме­не в на­уку до сто­ля­ра.

–  Як же це ви так зу­божіли, ко­ли ваш батько був не вбо­гий чо­ловік?
– спи­тав я в Ва­си­ля.