— Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? — попросив Бобрьонок.

— Простісінька справа.

— Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.

— Як, дозвольте, це зрозуміти?

— Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.

Комендант замислився.

— Зробимо так, — запропонував, — мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.

— Ні, — категорично заперечив Бобрьонок, — якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють, що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима.

— З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.

Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, якими хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:

— З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи, а капітан Толкунов підстраховуватиме нас.

Комендант скорився.

— Будь ласка, але…

— І все ж зробимо так, — заперечив Толкунов.

Комендант лише покрутив головою, однак сперечатися не став.

За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, проте почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, але знали, що стріляти суворо забороняється, ні б якому разі, що б не сталося, — так наказав майор, — навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події.

У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів, — отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.

— Увійдіть, — одізвався басок.

Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати — невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов’язкою на рукаві та озброєних солдатів, пом’якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.

Майор медичної служби Попов також не викликав підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й потому запитав:

— А де ваші сусіди?

Майор невизначено знизав плечима.

— Вони не в моєму підпорядкуванні.

— Гадав, що знаєте.

— Діло молоде, — усміхнувся майор, — мабуть, зайшли до когось…

— Чому так гадаєте?

— А вони не дуже й криються.

— Звичайно, — іронічно мовив Бобрьонок, — і вертаються пізно й на підпитку?

Майор заперечливо похитав головою.

— Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.

— Щоб з жінками — й не випити?

— Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток… Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…

Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат— відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.

Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..

Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові — адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, — проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.

Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов у м’якому кріслі за два кроки від нього удавав, що куняє. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці Стояла машина з трьома озброєними солдатами.

Агенти — а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти — мусили з’явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила бублика, потім навіть не пообідала, ну, добре, вони з Толкуновим обмежилися бутербродами, а при чому тут шофер? І все ж майор не міг подолати роздратовання — куняє, сучий син, ще засне, а тут з’являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…